Колись давно тут стояло середньовічне місто…
Це невеличке містечко було для мене ще й найдорожчим і тому, що нагадувало старця, одягненого в легкий одяг, який нікуди не поспішав, ні до чого не прагнув. А до чого йому було прагнути? Враховуючи його поважний вік, воно могло собі дозволити вести повільну розмову з часом.
***
Євген Іванов народився 22 травня у 1978 року в місті Чернігові. Після закінчення школи у 1995-му отримав спеціальність за фахом повар-кондитер III розряду. У 1997 році вступив на перший курс історичного факультету ЧДПУ імені Т. Г. Шевченка за спеціальністю «історія та практична психологія». Закінчивши університет, працює. Літературною творчістю займається з 2000 р. У 2007-му став призером обласного літературного конкурсу «Золоте перо». У 2008 році зайняв II місце в обласному молодіжному творчому проекті «Перехрестя».
Найстрашніше зневір’я –
це невіра в себе
Томас Керлейль¹
Човен²
Обережно підкралося оксамитове міжсезоння, «літо Святого Мартіна», як його називають в Італії, або «бабине літо», як його називаємо ми.
Це той самий час, коли липнево-серпнева спека покотилася кудись удалину за спини небосхилом, немов вогняна куля, забравши з собою задушливі ночі та мрії про прохолодні дні строкатого і пустотливого вересня.
У цю пору року я любив приїжджати в одне невелике містечко на середземноморському узбережжі, яке розляглося на крутих схилах скелястого пагорба, що обривався до моря і йшов до самої його кромки. Старе, побудоване з ясно-жовтого піщаника, покрите червоними черепичними дахами містечко, приносило в мою душу тишу і спокій. Я любив його за те, що на його вулицях пахло морем, ароматом маслинової олії, сиру й розмарину. Тут можна було ні про що не думати. Усміхатися незнайомим перехожим, слухати плескіт хвиль, який доносився з узбережжя, крики чайок і шум вітру в кронах платанів, кипарисів і піній. Мені подобалися обплетені диким виноградом стіни будинків і ковані хвіртки затишних двориків. Я любив тинятися вузькими вуличками і закутками, купувати солодощі у торгівців, сухе вино і всілякі трави: сушений часник, материнку, цибулю, базилік, кервель і чебрець.
Любив, закинувши сандалі на плече, босоніж іти вздовж морського берега, перестрибуючи з каменя на камінь. У вигорілій від сонця сорочці, з розпатланим від вітру і солоної води волоссям, примружуватися, як у дитинстві, дивлячись на спекотне сонце.
Це невеличке містечко було для мене ще й найдорожчим і тому, що нагадувало старця, одягненого в легкий одяг, який нікуди не поспішав, ні до чого не прагнув. А до чого йому було прагнути? Враховуючи його поважний вік, воно могло собі дозволити вести повільну розмову з часом.
Колись давно тут стояло середньовічне місто. На краю урвища виднілися руїни старовинної фортеці, якщо вірити історикам, побудованої в VI столітті. Ще помітні були залишки бастіонів і стін, які спускалися до моря, де був мол, який захищав старий, скрипучий від рибальських човнів і невеликих суденець, порт. Раніше тут жили візантійці, потім – генуезці, а після них містом заволоділи турки. Вони й повернули сюди нащадків греків. Частина з них прийняла магометанство, а частина залишилася вірна православній вірі.
Того дня море шуміло прибоєм і гуркотіло камінням…
* * *
На схід від центра містечка, майже на березі, жив старий грек Азаріас. Років шістдесяти, невисокого зросту, загорілий, з невеликою горбинкою на носі, череватий, з густим, сивим, в’юнким волоссям. Він був прапраправнуком одного з тих, кому турки після завоювання міста дозволили повернутися й оселитися в ньому. Старий вів замкнутий спосіб життя, майже ні з ким не спілкувався, за винятком молочника, який по дорозі до нього, окрім літра молока, привозив десяток свіжих яєць, гірчичний хліб, мину вершкового масла і невелику голівку фети або сиру.
Ще була сусідська п’ятирічна синьоока дівчинка у квітчастому сарафані. Загоріла і вертка, як усі діти в її віці. Помічник листоноші і брат непосидька-дівчинки, хлопченя Ніколо. Ось, мабуть, і всі з ким Азаріас підтримував стосунки. Сім’ї у нього не було. Дружина давно померла, дочка жила в далекій і холодній країні, а онуків він ніколи не бачив.
Колись Азаріас служив моряком торговельного флоту. Любив море, солоний вітер, крики чайок і гуркіт каміння під час прибою. Був юний і гарячий. Мріяв про незвідані землі і затонулі скарби, але час не обійшов його стороною. Він постарів, вийшов у відставку і зійшов на берег, немов великий човен під час шторму, що сів на мілину. Він відійшов від справ, оселився в маленькому, але доволі просторому та затишному будинку з черепичним дахом. І так само, як і його батько, і батько його батька, і батько батька його батька, щодня зі сходом сонця виходив на старенькому просмоленому човні в море. Діставав сітки, закинуті з вечора, перевіряв пастки для крабів, закидав і розставляв нові, годував чайок і дрібну рибку хлібом і про щось поговоривши з ними, повертався на берег, щоб увечері знову вийти в море.
Азаріас був нащадком тих рибалок, які вже багато років забезпечували невеликий ринок в центрі села і численні крамнички свіжою, копченою, в’яленою рибою та морськими крабами. Ніколо продавав роззявам-туристам нехитрі сувеніри: осколки старогрецьких амфор, підняті з дна моря сіткою Азаріаса, опудала засушених крабів, в’язки духмяних трав, раковини морських молюсків, покриті лаком, і камінці з дірочкою на шкіряному шнурі, які приносять удачу, знайдені ним на морському узбережжі. Азаріас ніколи нікого ні про що не просив, але Ніколо так прикипів до нього, що сам, добровільно, вирішив безкорисливо допомагати йому. Він був хорошим і добрим дванадцятирічним хлопчиськом.
Ніколо свято вірив у те, що робить когось щасливим, продаючи камінчики або шматок якогось античного глека, порослого водоростями. Старий рибалка дивився на це поблажливо, адже виручка від продажу сувенірів була невелика. Адже кому були потрібні шматки битих амфор і діряві камені? Більший доход Азаріасу приносила торгівля рибою і морепродуктами, але з поваги до дитячої душі він завжди уважно вислуховував розповіді Ніколо про жваву торгівлю і про те, що ще когось на землі зміг ощасливити камінчиком із дірочкою. Слухав і ніколи йому не заважав творити добро.
Ніколо любив бувати в гостях у «капітана», як він про себе його називав. Руки Азаріаса пахли морем і водоростями. Старий жилет, одягнений поверх білої сорочки вільного крою, доповнював і без того колоритний вигляд старого рибалки. Ніколо подобалося допомагати розплутувати сіті, сидячи в тіні невеликого навісу, проводити час серед потертих карт і книг про мореплавство і, роззявивши рота, слухати історії Азаріаса про скарби, що лежать на морському дні, пригоди і морських чудовиськ. Про моря і океани. Про різні землі та народи що їх населяли і про те, що в житті кожної людини є надія на диво, а в серці – місце для Бога.
У будинку Азаріаса, незважаючи на полуденну нестерпну спеку, завжди було прохолодно і добре. «Сивий грек», як його багато хто називав в селищі, опівдні наливав третину склянки сухого червоного вина, розводив його водою і, благословивши хліб, сир, базилік, розмарин, в’ялену рибу, молоко і фрукти, приступав до трапези. Перший і найбільший окраєць ароматного хліба (старий завжди ламав його руками і ніколи не користувався ножем) діставався Ніколо. Добрий шматок козиного сиру і склянка молока були обов’язковим частуванням хлопчикові. Сам же Азаріас обмежувався вином, шматком сиру з травами та окрайцем хліба.
Усі зароблені Ніколо за день монети, грек повертав хлопчикові при цьому додавав: «Це тобі від мене маленька посмішка. Купи собі або сестрі що-небудь. Будь чесною і доброю людиною!» Благословляв, поклавши руку на голову хлопчика, і відпускав із Богом.
* * *
Одного разу, коли сонце ще не сіло, але вже котилося за обрій, як завжди Ніколо всівся за невеликим дерев’яним столом у будинку сивого грека і приготувався слухати історії про пірата Драгута³ і затонулі галеони зі скринями золота. Але того вечора, старий повідав зовсім іншу історію – про слова.
Історію про те, як одного разу корабель, на якому служив Азаріас, кинув якір в гавані однієї з країн Магрибу. Зійшовши на берег і гуляючи вулицями припортового міста, він вийшов до місцевого ринку, де на розкладці у якогось букініста і торгівця антикваріатом, у дуже старій, пошарпаній, шкіряній палітурці книзі, прочитав рядки. За давністю часу упізнати назву книги й ім’я автора здавалося неможливим. Але було видно, що написані вони рівним почерком людини твердого характеру і великого життєвого досвіду. Він перечитував їх знову й знову, проковтуючи очима кожну літеру, рядок, і речення. Щоб не втратити сенсу і значення цих рядків, дістав із сумки «морський щоденник», так він називав невеликий зошит з аркушами, який він брав з собою у всі подорожі, і нашвидкуруч записав у нього частину тексту, прочитаного в старій книзі. У цей щоденник він заносив свої думки, події, переживання. Іноді замальовував обличчя людей, вулички міст, в яких йому доводилося бувати і підраховував милі, пройдені ним за час своєї подорожі.
І щоразу, коли його душу огортали туга та біль, а серце не залишали смуток і відчай, він звертався до тих самих рядків зі старої книги, що стали для нього ніби провідною зіркою, ниткою Аріадни, світлом того маяка, який указував шлях у важкі періоди життя.
У кутку кімнати Азаріаса стояла невелика книжкова шафа. Відкривши скляні дверці, з глибини його, з-за книг, він дістав зошит середнього розміру, у тугій синій обкладинці, перев’язаний мотузкою. Поклавши його перед собою, розв’язав нехитрий вузол і відкрив його на сторінці із загнутим куточком. Обережно розгладивши аркуші і нашвидку пробігши по рядках очима, підсунув його Ніколо.
Хлопчик, розрівняв загнутий куточок і повернув зошит рядками до себе. На пожовклих від часу листах, в нерівних, з невеликим нахилом, але чітких і глибоких літерах, упізнав почерк Азаріаса. Він подивився на старого, потім провів по сторінках рукою, немов вирівнюючи букви і вимовив:
«Дозволь речам просто бути! – потім, трохи помовчавши, немов обдумуючи прочитане, продовжив: – Дай їм існувати, коли човен наповнює вода, і він іде на дно. Відчуй мить смерті. Дозволь страху доторкнутися до тебе. Відчуй його холод, але не підпускай його занадто близько, інакше ти підеш на дно разом із човном. Просто будь! Ти і страх.
Дай океану показати свою силу.
Нехай він хльостає тебе по обличчю солоними бризками, пронизуючи твоє тіло списами північного вітру. Стоячи на палубі свого корабля, дійди до краю безодні. Відчуваючи свою беззахисність і безвихідь, з жахом спостерігай за дев’ятим валом.
Ти проклинатимеш ту саму мить, коли наважився вийти на цій посудині в океан, коли, наслухавшись умовлянь своїх друзів, відчалив від твердого берега в дорогу. Ти проклинатимеш себе за нерішучість і слабкодухість залишити цю тріску, але знай, цього робити не можна!
І ось тепер немає нічого. Крізь чорне небо і скажені хвилі. Немає друзів з їх порадами, немає землі під ногами. Тебе жбурляє, неначе сірник.
ТИ – ОДИН
Кричи, плач, якщо тобі це допоможе і стане легше. Але навряд чи тебе хтось почує взагалі! Якщо тобі стане легше, зійди з розуму. І ось, у цю саму мить, коли все для тебе буде вже скінчено, коли страх прошепоче своє заклинання тобі на вухо, закрий очі і зі сльозами, що підступають до горла, видихни в страшному очікуванні останньої хвилі і… дай речам просто бути.
Зупини для себе час.
Нехай на хвилину стихне шум хвиль.
Просто знай: справжня сила – тут і зараз.
Океан сильний? Тоді візьми його силу! Не дивлячись ні на що, човен все ще стійкий на воді? Тоді будь, як човен! Будь таким же стрімким, як вітер.
Просто ДАЙ БУТИ ЧОВНУ НА ВОДІ!
Не намагайся в сліпому фанатизмі побороти стихію. Рано чи пізно вона сама заспокоїться. Пам’ятай, ти – це ти. І тоді всі речі стануть самі собою: вітер – теплим і попутним, океан – звичайною водою, трава – зеленою, небо – синім, а сонце – золотим.
Зірки і місяць, як і колись, зберігатимуть загадку. А човен стане найстійкішою спорудою на землі. Сприйми речі такими, якими вони є. І десь у глибині своєї душі ти почуєш, як відлуння, одні і ті ж слова:
ТИ – СИЛА!
І тоді підніми вітрила й твердою рукою стисни штурвал та йди вперед крізь шалені хвилі, якщо вони ще здаватимуться тобі такими».
* * *
Минув час.
Сестра Ніколо, синьоока дівчинка у квітчастому сарафані, стала гарною, красивою жінкою з в’юнким каштановим волоссям. У день весілля на ній була біла сукня з рожевим поясом. Вона вийшла заміж за адвоката, народила йому двох дітей і поїхала вслід за чоловіком у велике місто, й іноді присилала старому капітанові листівки із зображеннями місцевих пам’яток.
Ніколо виріс високим, струнким юнаком і теж покинув старе місто. Адже його покликало життя – поближче до вугілля та заліза, до великих, перспективних будівництв і наукових досліджень… Коли він покидав
містечко, нібито прощаючись з ним, лунали церковні дзвони, зазиваючи усіх на службу.
Нове життя цілком поглинуло його, мов морський вир – рибальський човен, і Ніколо забув про свого старого друга.
Азаріас залишився один.
Все частіше від вітру сльозилися його очі. Все частіше не слухались руки, і все важче було впоратися з сітками. Він практично перестав виходити в море, але, як і раніше, опівдні, благословляв вино і, сидячи в тіні навісу, зробленого зі шматка парусини, любив дивитися на чайок, які літали над морською гладінню, й слухати шум хвиль.
Азаріс залишився один, але не самотнім!
Він знав, що ніщо в світі не постійне, і все знаходиться у русі, немов поверхня океану.
Змінюються час, люди, відстані. На зміну ночі приходить день, а за днем настає ніч, потім на зміну місяцю знову приходить сонце. Він знав, що трапляється так, що зірки згасають, і місяць втрачає блиск, а в очах людей помічаєш порожнечу, холод і безвихідь, замість надії та світла.
Він знав, що іноді в житті трапляються події, які змінюють сутність речей, і багато з того, що здавалося важливим у молоді роки, водночас втрачає своє значення. З часом деякі люди знебарвлюються, а в розмовах сильних світу цього чуєш «мідь дзвінку або кімвал звучний».
Він знав, що так буває…
Але він знав і те, що в житті кожної людини має бути віра в добро, надія на диво, а в серці – місце для Бога.
* * *
Ніколо став відомою та шанованою людиною, мав гарну родину. Він часто розповідав дітям дивовижні історії зі свого життя, і одну з них – про маленьке старовинне містечко. А ще розповідав про те, як продавав камінці на шкіряному шнурку і сушені трави. Він і не помітив, як пролетів час, і його діти зовсім перестали бути дітьми.
По суботах, зібравши біля себе дітей своїх дітей, шумну ватагу маленьких «бандитів», і поставивши їх за ростом, давав їм по декілька монет на кишенькові витрати. Клав руку на голову кожного з них і завжди повторював одні і ті ж слова, почуті ним у далекому дитинстві: «Це вам від мене маленька посмішка. Купіть собі що-небудь. Ростіть добрими та чесними людьми!»
Він давно залишив думки про те, щоб підняти з морського дна скарби, що лежали там, побачити далекі країни та континенти, «палаючі небеса», як їх називають у Новій Зеландії, і зіткнутися з яким-небудь морським чудовиськом.
Коли половина його життєвого шляху була пройдена і на носі вправно вмостилися окуляри в овальній витонченій оправі, і нерідко його серце тужило, а на душі ставало сіро й тяжко, все частіше в його уяві спливав образ сивого грека. Лише через багато років Ніколо повернувся в своє старовинне містечко, в якому пройшло його дитинство.
Він і подумати не міг, що одного разу в його житті станеться диво – знову доторкнеться до гарячих каменів, побачить старий ринок і почує шум вітру в кронах платанів. Можливо, все це було лише в його уяві? І не було того загубленого в глибинах дитячої пам’яті дня, коли він покидав ці старі вулиці й до нього долинав звук церковних дзвонів. І йому захотілося пройтися берегом, послухати шум прибою та крики чайок.
Так він добрався до кінця селища, де колись жив сивий грек. Не було ні дому під червоною черепицею, ні старого човна, ні парусинового навісу, як і самого Азаріаса. Незмінним залишилися лише шум моря і запах морського вітру. Усередині щось защеміло й затужило…
Ніколо сів на камінь, поглянув на вогняну кулю, яка котилася поза його спиною туди, де лінія горизонту зливалася з морською гладдю, дістав блокнот, вічне перо і написав послання. Підвівши риску, дописав:
«У житті кожного з нас, буває так, коли небо нахиляється так близько, що ти відчуваєш усю нестерпність і нудоту його свинцю.
Буває, що твій світ, твій простір стискається до розмірів антиречей, до розмірів недосяжної чорної діри, і ти, як галактика, пропадаєш в цій дірі, і в серці оселяється страх.
Страх вселяє тобі байдужість.
Байдужість робить ін’єкцію апатії до усього живого і людяного – до самого себе.
Байдужість підсаджує на голку спокою. Спокій – усипляє і притуплює сприйняття.
Сонце, твоє сонце, яке ти так любив, вже не горить, а світить крізь пильне та каламутне скло.
Так буває в житті, що вітер, твій вітер, кудлатий і шалений, що пахне грозою та димом нічного вогнища, плутаючи волосся й покриваючи гусячою шкірою твоє тіло, перетворюється на виснажливий і задушливий хамсин, застилаючи очі піском і пилом.
Трапляється, що твій птах-небилиця, що розповідав дивовижні історії і піднімав тебе над землею на своїх крилах, перетворюється на містичного чорного птаха-ворона, що харчується падаллю. Птаха-ланку між світами живих і мертвих.
Буває й так, що в якусь мить ти стаєш ходячим лихом, поганою прикметою, знаком.
Трапляється так, що світло твого маяка, який вів тебе життям і давав надію на порятунок, більше не видно з-за хвиль, піднятих норд-остом.
Так трапляється.
Але! У житті кожного з нас є надія на диво, а в серці – місце для Бога!»
Потім Ніколо вирвав із блокнота написані ним сторінки. Згорнув їх в тугу трубочку, заштовхнув у пляшку, яку знайшов тут же на узбережжі, гарненько закупорив її і, про щось на хвилину задумавшись, поглянув
туди, де колись стояв будинок Азаріаса, закинув її щосили, чимдалі від берега.
* * *
Того дня, море шуміло прибоєм і гуркотіло камінням.
Мій погляд привернула почорніла від часу та води пробка. Вона, немов гриб, увінчувала горло пляшки, й на тлі брудно-жовтого піску відразу впадала у вічі.
Пляшка з-під вина, із зеленого скла, була наполовину присипана піском і затиснута між камінням. Вона нагадувала дитину, дбайливо закутану та вкладену в свою колиску.
Діставши її й обтерши від піску та твані, я помітив усередині якийсь згорток. Видно було, що аркуші паперу підмокли від вологи, що просочилася крізь пробку, розпрямилися та змінили колір. Однак, незважаючи на це, на них виднілися рядки, хоча й подекуди розмиті.
Мені хотілося швидше дізнатися: що там усередині? І хто це написав? А раптом це карта зі скарбом або прохання про допомогу якого-небудь бідолахи?
Влаштувавшись зручніше на гарячому камені, з трепетом і неприхованою цікавістю, я акуратно відбив денце скляної посудини, витягнув вологі аркуші, розклав їх по каменях, щоб підсохнули, і коли вони захрустіли в моїх руках, я прочитав перші рядки:
«На схід від центра містечка, майже на березі, жив старий грек Азаріас. Років шістдесяти, невисокого зросту, загорілий, з невеликою горбинкою на носі, череватий, із густим, сивим, в’юнким волоссям. Він був прапраправнуком одного з тих, кому турки після завоювання міста дозволили повернутися і оселитися в ньому…»
Євген Іванов,
м. Чернігів
1 Британський письменник, публіцист, історик і філософ шотландського походження.
2 Імена, образи та місце дії героїв вибрані не випадково.
3 Драгут – відомий турецький пірат.
